Козинська
селищна рада

Обухівського району
Київської області

Портрети козинців: воїн АТО Кирило Личман

Збройний конфлікт на сході України триває уже п’ять років. Тисячі чоловіків і жінок взяли до рук зброю, й у кожного з них була своя на то причина. Для козинця Кирила Личмана стати воїном АТО і захищати рідну землю від ворога, це була справа честі та поклик душі. Адже він син військового і внук військового. А ще, він просто патріот. Тож, власними спогадами про війну на Донбасі, в інтерв’ю розповів наш земляк Кирило Олексійович Личман.
- Як давно ви були в зоні проведення АТО?
- В АТО я був з початку травня 2015р. до 30 квітня 2016р. Служив у 92 окремій механізованій бригаді. Був зв’язківцем передового пункту управління бригади. У мої обов’язки входило стежити за справністю і роботою обладнання зв’язку в бригаді, а якщо щось не працювало, то потрібно знати, як це полагодити. Кожну хвилину вночі чи вдень, без вихідних. Три місяці не було іншої людини, яка могла би замінити мене, підстрахувати, потім прийшло поповнення з інших хвиль мобілізації і стало значно легше. Наша бригада тримала фронт більше 70 км в довжину та близько 50 км в глибину. Це такі населені пункти,як Трьохізбенка, Щастя, Станиця Луганська, Тепле. В основному фронт на цій ділянці - це звивисте русло річки Сіверський Донець.
Сказати, що роботи було багато – це нічого не сказати…
- Чому ви пішли до лав армії? Що вас спонукало?
- До лав армії я пішов тому, що в країні війна. Мало хто це розуміє… Нам дали можливість жити нормальним життям, не відчувати пекло війни. Наші будинки не бомблять, в нас є чим нагодувати дітей, ми не точимо на заводі міни для фронту по дві зміни за пайку хліба, як було під час Другої світової війни. Але все це завдяки тому, що є люди, які віддали все щоб нас захистити і продовжують це робити. Прямо зараз хтось лежить у холодному багні під ворожим вогнем. Це важко зрозуміти, це важко уявити. За наше спокійне життя хтось зараз віддає своє. Буквально. Це не перебільшення. І так вже більше п’яти років.
Я син військового, внук військового… У мене була можливість обрати цивільне життя, займатися наукою (до війни десять років працював у науково-дослідному інституті), але виховували мене, як майбутнього офіцера, і змалку я розумів необхідність захищати свою країну від ворогів. Розумів, що кожен чоловік може стати перед необхідністю зробити такій вибір - взяти до рук зброю та захищати Батьківщину.
- Який момент чи випадок запам’ятався найбільше?
Запам’яталось, як прибув до АТО, та як виїжджав у відпустки – той жахливий контраст між мирним життям та війною. Ось за вікном мирне місто, люди живуть звичним життям, навіть не думаючи, що від них до смертельної загрози, ворожої армії, розривів снарядів та мін лише 2-3 години на автобусі, а ось зона АТО – напівзруйновані міста, військові зі зброєю у черзі на касі магазину, дуже мало цивільних, а далі порожня територія, де кожна людина - це мішень.
Ще, дуже вражає коли маленькі діти вибігають до дорогі та махають руками військовим машинам – вітають військових. Стає зрозумілим для чого ти тут, заради кого.
- Як місцеві ставилися до військових чи не траплялось конфліктних ситуацій?
- Коли я прибув в АТО, моя бригада вже стояла на цьому місці близько року. З місцевими були налагоджені добрі відносини, траплялось що нас (військових) просили допомагати у різних ситуаціях, просили захисту. Але люди є різні… В основному, люди які опинилися на лінії вогню, їм діставалося з обох сторін, вони краще всіх розуміють що таке війна…
- Можливо, розповісте якийсь випадок із часу перебування на службі, який запам’ятався найбільше.
- Можу розповісти як я проґавив свій перший бій.
Зв’язківці, особливо штабні, це не звичайні військові. Ми, як і всі інші в зоні бойових дій повинні носити зброю, але ніколи нею не користуємось – у нас немає на це часу. Наша задача - зв’язок, не дивлячись ні на що, ми повинні забезпечити зв’язок, під вогнем чи в негоду, байдуже.
Одна з регулярних задач – зміна ключів шифрування на радіостанціях. Мінімум два рази на місяць приходить наказ зі штабу сектора замінити ключі. Це означає, що протягом доби я повинен відшукати всі радіостанції бригади які, в основному, знаходяться у когось в кишені, та підключити їх до свого ноутбука на дві хвилини для перепрограмування, бажано ще провести інвентаризацію – записати номери та у кого, в якому підрозділі ці радіостанції знаходяться. Це більше чотирьохсот штук. А перед цим необхідно переробити "прошивку" зі штабу сектора під потреби бригади, інколи під потреби конкретного підрозділу.
Це дуже цікава задача і в процесі виконання траплялось багато веселих, страшних, дивних моментів. Один раз, під кінець цієї божевільної доби, коли в мене залишалось пара точок маршруту, я прибув на дуже важливий об’єкт – Луганську ТЕС. Це стратегічний об’єкт, тому добре укріплений та захищений кількома підрозділами. Прибув. Намагаюсь зібрати людей з радіостанціями – вони розбігаються. Ловлю, від підвалів до даху, забираю "радєйки" – вони відбиваються, лаються, навіть зброєю погрожують. Але зв’язківець, від постійного недосипу та надлюдського графіку роботи, перетворюється у майже "зомбі". Його не залякати та від нього не можливо відбитися. Зловив всіх, перепрограмував. І вже коли сів в машину їхати далі, почув зовсім поряд розриви мін та автоматні черги. Весь цей час навколо йшов бій, а я під час бою відбирав у командирів підрозділів зв’язок, можливість координуватися та командувати! Як мене тоді «свої» не прибили, я й досі не розумію... Все ж таки зв’язківець інколи повинен спати, щоб не втрачати відчуття реальності.

- Як ваші рідні поставилися до того, що ви пішли на війну?
- Я дуже вдячний своїй дружині, що змогла зрозуміти мене та відпустити. Йдучи на війну, я залишав її з трьохрічною дитиною. Думаю, для неї відпускати мене було набагато важче ніж для мене піти – я мав час підготуватись, все обдумати та вирішити. Але підтримка родини для мене була дуже важлива.
Несподіваною стала реакція друзів та знайомих, родичів. Ідучи, я провів маленьке дослідження – перевіряв реакцію близьких та знайомих.. Близько п’яти десятків різних людей спитав, лише від чотирьох отримав підтримку і розуміння. Всі інші намагалися мене відмовити. Я був вражений, але мені це допомогло зрозуміти рівень небезпеки, в якій опинилась наша країна – лише один з десяти розуміє, що під час війни потрібно давати відсіч ворогу. І це серед людей, близьких мені по духу.
- Ви є членом спілки воїнів АТО? Які питання вирішуються у спілці, з якою метою ви збираєтесь?
1. Так, я член спілки воїнів АТО селища Козин. Ми збиралися для вирішення різних питань: від допомоги побратимам до суспільно-корисних заходів. Та, нажаль, зараз робота спілки, зійшла на нівець. А от Козинська селищна рада продовжує допомагати і надалі. Коли я пішов в армію, дружина ще не вийшла з декретної відпустки, теща серйозно захворіла, а грошей зовсім не стало. Я ще нічого не отримував: ні на роботі, ні в армії. Саме тоді дуже допомогла Козинська селищна рада. Завдяки тій допомозі моя родина змогла протриматись у той скрутний момент. Зараз нас регулярно вітають зі святами, запрошують взяти участь у заходах, надають грошову допомогу.
- Чи змінилося ваше життя після повернення з АТО до дому? Як саме?
- Моє життя майже не змінилося. Я став більше цінувати час, який можу провести з родиною, з донькою. Я заборгував їм цілий рік, на який їх залишив. Став уважніше слідкувати за політичною ситуацією в країні, бо байдужість дуже дорого коштує.

Повернувшись із АТО Кирило Олексійович продовжує працює начальником виробничо-технічного відділу ТОВ "Енергопартнер Інжиніринг". Вільний час проводить із родиною. І життя, ніби налагодилось, ввійшло у звичну колію. Тільки, іноді, у спогадах до чоловіка приходять важкі будні страшної війни, яку просто називають антитерористичною операцією.

наверх